Четвер, 29.06.2017, 05:25
Вітаю Вас Гості | RSS

Розділи
Дещо з минулого Стебника [15]
Форма входу
Календар
«  Жовтень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

В онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2008 » Жовтень » 21 » Стебницька саліна
Стебницька саліна
18:45
Микола Дашко
"Дещо з минулого Стебника"    Розділ 6
 

Стебницька  саліна

 
 

   Попри брак відомостей про суспільне-політичне життя Стебника в ті далекі часи маємо деякі дані про його господарські справи.  Австрійські монархи, захопили наші землі, перебрали у свою власність соляні копальні в Галичині й приділяли неабияку увагу їх розвитку. На протязі 1770-1773рр. в Стебнику було прокладено стовбур ще однієї, четвертої копальні глибиною 46 метрів. Цього разу місце для неї вибрали ближче до солеварні. А саме в центрі села, на правому березі річки Солониці, неподалік великого мосту. Австріяки назвали цю копальню «Дорфшахт» (шахта в селі), а в народі вона була відома під назвою «Шиб на селі».

   Австрійська влада встановила монополію на солеваріння. Під страхом великих штрафів місцевому населенню заборонялось індивідуально займатись цим промислом навіть тоді, як соляне джерело знайшло собі місце на городі стебничанина. Та бідний люд потайки черпав з соляних криничок ропу й ночами варив сіль, щоб відтак  продати її або обміняти на інші необхідні речі.

   Порівняно з трьома своїми попередницями четверта копальня була потужнішою, особливо після 1904 року. Коли для піднімання нагору соляного розчину кінну тягу замінили паровою машиною. Тепер в рік добували 1500-1600 т. солі. «шиб на селі» експлуатувався аж до 1932 року. Сьогодні на місці копальні не залишилось жодних споруд. Натомість виріс гарний парк. І лише важкі залізобетонні плити, якими перекрито глибоку яму копальні, - ховають під собою одну із сторінок минувшини Стебника.

   В зв´язку з необхідністю збільшення випуску солі в Стебнику на протязі 1838-1843 рр. було зроблено кілька свердловин, в яких виявились соленосні породи. В 1848 році неподалік солеварні розпочалась прохідка двох шахтних стовбурів. Їх назви – «Кюбек» та «Ляриш». В 1852 році роботи було завершено. Глибина «Кюбека» сягала 221м., а «Ляриша» якому відводилась роль «вентиляційного стовбура», - 151м. Армування стовбура було вінцем і складалось з дерев´яних конструкцій. Підземні проходи в них робилися з допомогою вибухівки, що  закладались в просвердлені в кам´яній стіні отвори – шпури.

   Австрійські інженери сподівались, що на проектній глибині буде багато сировиці або кам´яної солі. Натомість наштовхнулись на різні тверді соленосні породи і тоді вдалися до іншого способу  отримання соляної ропи. У гірничі виробки напускали прісну воду з ріки Соляниці (тоді  вона була екологічно чистою). Вода розчиняла соляний зубер і утворювала насичену ропу. В зв´язку з цим виробництво кухонної солі в Стебнику в 1911 році зросло до 50 000 тонн на рік.

   Територія «Саліни» доглядалась з німецькою педантичністю. Скрізь панував порядок. Про це дбали допоміжні служби підприємства. Споруду солеварні розбудували. На її другому поверсі розмістили службові приміщення адміністрації та великий актовий зал. На вежі солеварні було встановлено великий годинник, який називали польським словом «дзиґар». Так відлік часу в селі, як і на заводі, в основному прив´язувався до гудка труби заводської котельні, яку теж називали чужоземним словом – «гайц» (від німецького слова heizen – палити). Тричі на добу – о 8 годині зранку, о 4-й – пополудні та о 12-й вночі – труба голосно сповіщала про закінчення і початок робочих змін.

   В почекальні копальні «Кюбек» на видному місці було встановлено постамент св. Варвари – заступниці робітництва. Перед тим, як спуститись під землю, гірники молились до неї і просили її допомоги їм чесно відпрацювати зміну та щасливо повернутись на світ. Кожного року 12 грудня, в день цієї святої великомучениці,  священик приходив до копальні й правив перед її постаментом молебінь. Образи св. Варвари було встановлено також під землею, в нішах, при вході на кожний із трьох горизонтів.

   Гірничі виробки з штучними соляними  озерами являли собою величезні підземні прірви. Їх називали луговнями. Під територією Стебника нараховується 12 таких луговень. Найбільша з них, що  була заснована в 1854 році й мала назву «Брук», вміщала в собі 30.554 м/куб. води. Ці підземні пропасті на сьогоднішній день засипані порожніми породами приблизно лише на 10 % і являють собою велику загрозу провалювань грунту на випадок сейсмічних катаклізмів.

   З промисловим солеварним виробництвом пов´язане будівництво першої в Стебнику залізниці. В міру зростання випуску солі щораз  гостріше ставало питання її перевезення для подальшого збуту. Розфасовану в дерев´яні бочки кухонну сіль вантажили на підводи і везли до Дрогобича. Було це справою нелегкою, особливо в сльоту, коли дорога розмокала і в окремих місцях являла собою непролазне баговиння.  Принагідно зауважимо, що на той час дорога із Стебника на Дрогобич (тобі її називали гостинцем) пролягала не через села Колпець та Солець. Вона починалась на східному краю села, в Млинищах, навпроти будинку «шляхтузу» (в нім. мові слово Schlachthaus  означає приміщення, де забивають худобу), проходила через сьогоднішній квартал багатоповерхових будинків – «Стройку». Відтак – через поле, і минаючи вищезгадані села, повз колпецький ліс виходила на Дрогобицький присілок Гірку, де зустрічалась з гостинцем, що вів з Дрогобича на Трускавець. Дорогу, якою ми користуємось сьогодні, було прокладено перед першою світовою війною. Бруківку на ній укладено при Радянській владі, на початку 60 –х років.

   Після того, як 31 грудня 1872 року Дрогобич зі Стриєм з´єднала залізнична колія, адміністрація шахти задумалась над покращенням шляху транспортування солі. Через брак коштів на будівництво стаціонарного полотна з села до міста вирішили прокласти вузькоколійку на кінній тязі вздовж лівого берега річки Солониці аж до залізничної станії в с.Болехівці. Тепер сіль возили невеличким потягом, що складався з чотирьох вантажних платформ. Тягловою силою було четверо коней. Ця вузькоколійка проіснувала аж до 1911 року, коли з Дрогобича до Стебника було прокладено стаціонарну залізничну колію. Сьогодні від колишньої вузькоколійки не залишилось і сліду. Осунулись підмиті водою береги ріки й поховали під собою залізничне полотно.

   Стебник поволі, але впевнено розвивався. Згідно акту перепису населення 1887 року тут проживало 1217 осіб.

 
 
© Авторське право книги Зіновій Дашко  2001р.
©  ТзОВ  " Вимір "  2001р.

 
Зробимо мову чистішою!
Помилка в тексті?
Виділіть мишкою
та натисніть Ctrl+Enter!
Категорія: Дещо з минулого Стебника | Переглядів: 3012 | Додав: Роман_В | Рейтинг: 4.8/6 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]