Вівторок, 24.10.2017, 09:30
Вітаю Вас Гості | RSS

Розділи
Дещо з минулого Стебника [15]
Форма входу
Календар
«  Жовтень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

В онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2008 » Жовтень » 24 » Із сивої давнини
Із сивої давнини
16:22
Микола Дашко
"Дещо з минулого Стебника"   Розділ 3
 
Із сивої давнини 
  
 Слава не поляже,

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Т.Шевченко.

.
  
   Звідкіля ж походять стебничани? Звідкіля взялась назва «Стебник»? Певна річ, що на початку була людина, потім – назва поселення. Під час археологічних розкопок, проведених в Стебнику в 1915 році  австрійським вченим Мартіном Рошком, було знайдено буси єгипетського виробництва котрі датуються 3-м тисячоліттям до н.е. Виходить, що на цю землю людська нога ступала давно. Наші далекі пращури сягають своїм корінням в добу пізньої бронзи, коли на цій території селились старослов´янські племена, які десь на рубежі нашої ери поділились на дві великі групи – східну та західну. До першої з них судилось належати й нашим пращурам, яких в ті далекі часи прозивали антами. Займались вони орним землеробством, приселеним скотарством та мисливством. Були вони добрими ремісниками та торцями. У 9 ст. утворилась могутня держава східних слов´ян Київська Русь, однією з найбагатших частин якої були теперішні західноукраїнські землі, в тому числі й Стебник.

   В архівних записах за 14 ст. це поселення називають словом «Іздебник». Цю назву згадує український вчений Михайло Ваврик. В своїй книзі «По василіанських монастирях» (1958 року видання, м.Торонто,Канада) він пише, що в період 1409-1440 р.р. в Іздебнику, над річкою, знаходився монастир. У цій же книзі наводиться прізвище місцевого священника  Яцка, який тримав парафію в Іздебнику в 1496році.

   Львівський вчений – історик Василь Слободян в книзі «Церкви  України» (Перемишльська Єпархія,1998р.) згадує про церкву в Стебнику в 1507 році.

   Назву поселення «Істебник» знаходимо в праці вченого-мистецтвознавця Михайла Драгана «Дерев´яні церкви України», виданий у Львові в 1937 році, та в книзі Романа Сулика «Дерев´яні церкви Бойківщини», виданій в м. Львові 1995 року.

   Слово «стебник» сягає своїм корінням у далекі старослов´янські часи, де воно означало приміщення для зберігання вуликів на зиму, себто зимівник для бджіл. За народними переказами, в далекому минулому Стебник називали словами «Закоп» або «Ставник», які також означали зимівник для бджіл. Очевидно, що мешканці цього поселення в сиву давнину займались бджільництвом. І для цього у них були сприятливі умови. До наших днів дійшла народна назва одного з районів Стебника «Липник», який знаходиться в північно-західній частині міста. Старожитці Стебника пам´ятають перекази їх дідів та прадідів про те, що колись там ріс великий липовий ліс, котрий сприяв розвитку бджолярства. Саме воно й спричинилось до появи назви цього поселення – Іздебник, а історичні зміни в мові привели до утворення слова, яке маємо сьогодні – Стебник.

   Правда, подальша історія Стебника нероздільно пов´язана з іншим видом промислу – солеварінням, що впродовж століть розвивалось на його теренах і було одним із основних засобів до існування місцевого населення. На нинішній час маємо дуже мало історичних відомостей щодо виробництва солі в Стебнику. Деякі згадки про це знаходимо в окремих польських джерелах 19-го та початку 20-го століть. Правда, подані вони в контексті загального дослідження багатьох промислів на теренах всього Підкарпаття. Серед сучасних дослідників солеварного промислу в Стебнику варто назвати Олександра Унковського, колишнього керівника геолого-пошукової служби в нашому краї в 60-х роках 20-го століття. Його дослідницькі записи не побачили світ в широкомасштабному друці, вони залишились у машинописному стані, однак мають  неабияку вартість.

   Отож. Початок виварювання солі в Стебнику припадає на 12-те століття н.е. Через Стебник з сусіднього Дрогобича, відомого на всю Київську Русь своїм солеварним промислом, проходив коротший торговий шлях до Сколівского тракту, що вів на угри. Очевидно, під впливом  Дрогобича стебничани, як і жителі багатьох навколишніх сіл, також почали виварювати сіль та збувати її, бо мали для цього сприятливі умови.

   По всьому Стебнику були розкидані джерела соляної ропи, яку на Підкарпатті називали «сировицею». Як звикле, ці джерела знаходились неподалік русла місцевої річки й  спричинились до її назви – Солониця. Люди розкопували соляні джерела та дбайливо обкладали їх дерев´яним  цямринням. Робилось це для того, щоб уникнути замулення  джерел повінню та зсувом грунту. Такі соляні кринички називались «дучками». Кожна дучка давала в середньому 300 літрів соляного розчину на добу. З однієї літри розчину (в залежності від концентрації солі) добували приблизно 100-150 гр. кухонної солі. Виварювали сіль в дерев´яних приміщеннях – вежах, у яких встановлювали спеціальний  пристрій – «черин». Черин – це нехитра конструкція, яка складалась з великого металевого чану – «панви» та дерев´яної сушарки – «слимала» або «слимака». В домашніх умовах павну з соляною ропою ставили  на велике каміння, а відтак розкладали під нею вогонь і варили. Після того, як більшість рідини википало, ще вологу масу виймали й клали на дерев´яний жолоб-сушарку, розміщену збоку, над  павно під кутом. Рештки сировини, наче слимак, сповзали з жолоба в павну, а в ньому залишалась біла сіль. Вологу сіль формували в металеві посудини конічної форми, які називалися «головаженню» або «топкою», і пекли. Після охолодження топку знімали, і сіль набирала відповідної форми. Сіль у такій формі завжди можна було побачити на обідньому столі в кожній хата та в пасхальному кошику.

   Довгий час у селі діяли п´ять основних соляних криничок. Можливо, через те на старому гербі Стебника, на голубому фоні було зображено сіль у вигляді п´яти, так званих, «топок».
   Поруч із індивідуальним виготовленням солі процес солеваріння в Стебнику набирав промислового характеру й породив дуже прибутковий вид торгівлі – торгівлю сіллю. Добуту харчову сіль продавали далеко за межами села. ЇЇ возили на ярмарки Волині, Поділля, Київщини. Частими гостями були в Стебнику наддніпрянські чумаки, котрі приїжджала сюди  по сіль. До 1340 року наші землі входили до складу Галицького князівства. Отже, данину київським та галицьким князям стебничани платили також сіллю.

   Одне із перших місць промислового видобування солі в Стебнику було розміщене на півдні села, на горбах, поміж якими протікав невеликий потік. Сьогодні ці горби вкриті лісом та прилеглим до нього дачним масивом. А в ті  далекі часи на тому місці були шахти – копальні. Стара назва соляної копальні – жупа. В копальнях добувався соляний розчин – ропа. Випарена соляна ропа, наче сніг, виблискувала на сонці і давала цій місцевості назву Білий берег, котра збереглась до нашого часу.

   Копальням  давали назву в залежності  від місця їх розташування. Так, одна із них називалась «Залісна», інша – «Підлісна». Їх глибина сягала 45-46 метрів. Копальні мала два стовбури: один – «лазунковий», котрим лазилось драбинами вниз-вгору, другий – робочий, яким  піднімалось нагору соляний розчин. Кажуть, що копальні «Залісна» та «Підлісна» експлуатувались понад 200 років.

© Авторське право книги Зіновій Дашко  2001р.
©  ТзОВ  " Вимір "  2001р.

 
 
Зробимо мову чистішою!
Помилка в тексті?
Виділіть мишкою
та натисніть Ctrl+Enter!


Категорія: Дещо з минулого Стебника | Переглядів: 3792 | Додав: Роман_В | Рейтинг: 3.8/5 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]