Вівторок, 24.10.2017, 09:33
Вітаю Вас Гості | RSS

Розділи
Дещо з минулого Стебника [15]
Форма входу
Календар
«  Жовтень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

В онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2008 » Жовтень » 24 » Під польською займанщиною
Під польською займанщиною
09:36
Микола Дашко
"Дещо з минулого Стебника"   Розділ 4
Під польською займанщиною  
 
Мовчать гори, грає море,

Могили сумують.

А над дітьми козацькими

Поляки панують.

Т.Шевченко

 

   Після 1340 року наші землі загарбали поляки, які за винятком невеликого відрізку часу панували тут майже до вересня 1939 року. Весь період польської займанщини обернувся для нашого народу  страшним національним та соціальним гнітом і зумовив значне відставання культурного розвитку нашої нації від інших європейських народів.

   В 1433 році польський король Владислав 2-й Ягайло продав наші землі польському магнату Влодку, а частину села під назвою «Дворище», де тепер знаходиться нова частина міста, - магнату Підгурському. Польські пани, як звикле, відсиджувались у Варшаві та інших великих містах. А їхніми маєтками відали ненависні управителі – економи.

   Відомо також, що в 1440 році Стебник був зруйнований татарами. Після цього спустошення Стебнику було надано магдебурське право. Звісно, що ним в основному користувались місцеві поляки й ті, що пристали на польське.

   В 1521 році, як свідчить тогочасні записи під назвою «Akta grodzkie I ziemskie”, польська влада становила чіткі границі Стебника, які визначались зораною межею. Із сивої давнини до наших днів дійшов народний переказ про те, що в одного стебницького газди народилось два сини – близнюки, котрі з часом стали дужими парубками та невтомними працелюбами. Мав їх батько ще двох нерозлучних волів – близнюків. І коли королівські комісари приїхали розмежовувати землі Стебника від території навколишніх сіл, стебницька громада постановила доручити братам – близнюкам почесну місію – двома волами-близнюками виорати навколо села межу. Ця межа повинна була не тільки визначити адміністративні границі села. Згідно культових  традицій наших предків вона мала відвертати від села всілякі пошесті та біди.
   Та не змогла зорана межа врятувати село від тодішнього загального  лиха. В 1520 році польська шляхта запровадила в країні панщину.  Не обминуло кріпосне право й наш Стебник. Панський двір – фільварок у Стебнику знаходився на території вулиці Доброгостівській, зліва,неподалік цвинтаря. Що ж являла собою панщина в Стебнику?.

   Перехід українських земель у власність польського короля, а  відтак – польської шляхти зумовив економічну залежність наших людей від загарбників. В середині 16 ст. власником Стебника став шляхтич Стажеховський, Подільський воєвода. Він обклав стебничан різними повинностями. В 14-18 ст. в Польщі  поземельною мірою і основним мірилом феодальних повинностей був лан або волока, які  дорівнювали приблизно 16,8 га. На той час в селі проживало 40 осілих селян. На кожного з них припадало трохи більше, як 3 лани або волоки землі.  За користування цією землею стебницькі селяни зобов´язані були платити щороку по 2 злотих чиншу за кожен лан та різного роду натуральні данини. Кожен двір мав давати косарів на сінокоси та жнива. Крім цього село мало сплачувати щорічно по 5 злотих «станії» на утримання польського війська. З селян стягали також податки за  користування сіножатями і випасами. А оскільки допоміжним засобом  існування стебничан було солеваріння, вони повинні були здавати кожного року по 1000 бочок солі…

   Будучи неспроможними сплачувати такі великі повинності, селяни розорювались, втрачали землю і попадали в ще більшу залежність від шляхти. Про обезземелення наших селян в 17 ст. свідчить вимірювання ними своїх земель вже не ланами чи волокою, а прутом, який на той час був також поземельною мірою і дорівнював приблизно 2га. Щораз більше зростало число селян – підсадків, що зовсім не мали свого поля. Безземельний селянин за право жити на панській землі та користуватись нею ставав повним кріпаком і змушений був працювати на пана без будь-якої оплати. На перших порах наші селяни відробляли панщину один раз на тиждень півдня-двічі, відтак-тричі. З часом селянин-кріпак втрачав свободу. Історія пам´ятає той  факт коли в часи польського кріпацтва на Україні навіть українські св´ященники  змушені  були відробляти панщину. Звідтіля й пішла поговірка «Що хлоп, то й  поп».

   Стебницькі соляні копальні також перейшли у власність польських королів. Приблизно тоді з´являється нова назва солеварного заводу «Саліна», яка має чисто польське походження й перекладається як соляна копальня. Українському населенню залишались лише  соляні кринички. Через прогресуюче обезземелення стебницьких селян багато з них почали займатиь виключно індивідуальним солеварінням для подальшого збуту. Тих селян, що виварювали сіль на продаж, королівська адміністрація, здійснюючи контроль за монополією на солевидобуток,заставляла платити велике мито.

   В 1560 році на Білому березі було викопано ще одну соляну копальню, глибиною 47 м. З часом в народі ї стали називати «Шиб Лісовий». Його потужність складала 10-12м.куб. сировини на добу. До 1576 року стебницькі соляні копальні належали польському магнату – гетьману Жевуському і здавались в аренду приватним підприємцям. Тепер копальня перейшла у власність польського шляхтича Ржевського відповідно до указу короля Стефана Баторія, який звелів віддати шляхті розробки всіх корисних копалин.

   На «Лісовому шибі» соляний розчин нагору подавали дерев´яними цебрами при допомозі кінної тяги. На солеварню, яку збудували в селі, він плив дерев´яним трубопроводом довжиною понад 2 км. Через свою недосконалість він часто виходив з ладу й спричиняв труднощі. «Шиб Лісовий» видавав соляний розсіл до 1770 року, після чого його через малу продуктивність та віддаленість від солеварні було закрито.

   Солеварня випускала кілька сортів кухонної солі. Кращий сорт являв собою чистий дрібнозернистий продукт. Сіль, що під час виварювання частково спеклася, називалася «запіканкою» і належала до нижчих сортів. Готову продукцію засипали в бочки. Вартість такої бочки становила 4 злотих. Наприкінці 17 ст. стебницька солеварня виробляла щорічно 10 000 бочок солі по 140 фунтів кожна.

   Починаючи з 1404 року, до Стебника почали прибувати жиди. Принагідно варто зауважити, що слово «жид» аж ніяк не можна розглядати як образу представників ізраїльського народу. Воно вживалось споконвіку на теренах Польщі та на наших західноукраїнських землях аж до 1939року й зовсім не було образливим. Правда, в Росії (як царській, так і комуністичній), де завжди мали місце факти переслідування цього народу, слово «жид» носило в собі образливий зміст. Мабуть, через те представники іудейської нації стали там називати себе «євреями». У нас антисемітизм носив чисто побутовий характер у формі дещо упередженого ставлення до жидів як до чужинців. Разом з тим українці  ставились до жидів  куди краще, ніж до поляків, в яких вбачали загарбників. Як правило, в Стебнику, як і в інших селах Галичини, жиди займались торгівлею. Жили вони з місцевими українцями в мирі та злагоді, поважали їх віру та звичаї, розмовляли польською мовою та місцевим українським діалектом. Дотримуючись історичної правди, надалі будемо послуговуватись словом «жиди» та похідними від нього термінами.


 
© Авторське право книги Зіновій Дашко  2001р.
©  ТзОВ  " Вимір "  2001р.

 
Зробимо мову чистішою!
Помилка в тексті?
Виділіть мишкою
та натисніть Ctrl+Enter!


Категорія: Дещо з минулого Стебника | Переглядів: 2767 | Додав: Роман_В | Рейтинг: 4.3/3 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]