Неділя, 17.12.2017, 13:51
Вітаю Вас Гості | RSS

Розділи
Дещо з минулого Стебника [15]
Форма входу
Календар
«  Жовтень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

В онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2008 » Жовтень » 27 » Кілька слів про автора
Кілька слів про автора
01:22
Микола Дашко
"Дещо з минулого Стебника"   
 

Кілька слів про автора

 
 
   Мій батько – Микола Дашко, син Дмитра Дашка та Катерини Стецівки (дівоче прізвище Мотуз), народився 26 травня 1927 року в селі Доброгостів Дрогобицького повіту, Львівського воєводства, в часи панування на західноукраїнських землях Польщі. Перший чоловік Катерини Іван Стецівка загинув на полях Першої світової війни в рядах австрійської  армії. Від шлюбу з ним народилось 5 дітей: троє синів та 2 дочки. Бідна вдова була неспроможною утримати сама таку велику сім'ю і на початку двадцятих років вийшла заміж за свого  односельця Дмитра,  якому судилось живим повернутись з війни. Перед тим йому довелось скоштувати російського полону, а відтак – повоювати в рядах Української Галицької армії під час визвольних змагань за Українську державність.

   Сини Катерини Василь та Іван стали добрими шевцями, знаними на всю округу, а Михайло – умілим ковалем. Дві дочки – Катерина та Марія допомагали матері в господарстві. Незадовго до того, як в Катерини народився ще один син – Микола, Марія померла.

   На той час західноукраїнські землі згідно Ризького договору між Радянською Росією та Польщею перебували під польською окупацією. Рада амбасадорів країн Європи, яка відбувалась 14 березня 1923 року в м. Парижі, також признала Західну Україну за складову частину Польщі. При цьому польська держава брала на себе зобовязання всіляко сприяти розвитку національних меншин, що входили до її складу. Однак, пройняті духом  великопольського шовінізму, керівники Речі Посполитої і в гадці не мали виконувати ці зобовязання.  Здійснювана ними національна політика була скерована на знищення української культури та освіти, а в кінцевому рахунку – на повну полонізацію українського населення, якому відводилась роль людей нищого гатунку. У відповідь на це свідомі сили українського народу гуртувались і готувались стати до рішучого  спротиву ненависній польській владі.

   Ще змалку національно свідомі батьки Миколи прививали йому любов до рідного краю, до його традицій та славної минувшини, вчили ненавидіти окупантів. Мати Миколи походила із заможних селян. З її роду були сільські війти, дяки, а двоюрідний брат Катерини Василь Мотуз першим в селі в 1909 році очолив осередок «Просвіти».

   Особлива роль у вихованні малого Миколи належала його старшим братам Михайлу та Івану, які в середині тридцятих років активно прилучились до національно-визвольних змагань. Брат Михайло особисто створив та очолив в селі Доброгостові перший осередок ОУН. В хаті Стецівок була невеличка, але уміло підібрана бібліотека національної літератури, де чільне місце посідали твори Т.Шевченка, І.Франка, М. Грушевського. Тут можна було завжди знайти українські періодичні видання, часописи та газети, як : «Дешева книжка», «Народна справа», «Сільський господар», «Самоосвітник» та календар «Золотий колос».

   Як малий Іван Франко в кузні свого батька-коваля, так і Микола Дашко, ще будучи підлітком, в батьківській хаті, де розмістилась шевська майстерня братів, любив слухати цікаві бувальщини-оповіді односельців про минулу війну та перші спроби українців – галичан збудувати свою державу. Не раз і не два доводилось йому бути присутнім на всіляких політично-культурних імпрезах, фестинах, організованих його братами чи то в сільській читальні «Просвіти», чи то на майдані під час святкування знаменних національних дат. Метою цих заходів було виховати в народі  почуття національної гідності та непокори чужинцям. Тут назавжди в дитячій свідомості малого хлопця закарбувались такі вічні, як світ, постулати: кожна нація має право на волю,  і той, хто позбавляє її цієї волі, є ї ненависним ворогом.

   У вересні 1939 року на зміну старому ворогу – шовіністичній Польщі, яка впала жертвою гітлерівської Німеччини, прийшов новий, ще лютіший ворог – сталінський СРСР. На кровавих жорнах цього режиму загинули мільйони людей. Український нарід постраждав, мабуть, найбільше. Його найкращі сини та дочки принесли свої життя на вівтар боротьби за свободу.

   Життєвий шлях Миколи Дашка не міг пройти осторонь від національно-визвольних змагань рідного народу. Особливим поштовхом до цього стала трагічна доля його старших братів Михайла та Івана, яких в травні 1941 року було закатовано органами НКВД. Дружину Михайла з пятирічною дочкою було вислано в далекий Сибір.

   Щойно відійшли з села червоні «визволителі» , як тут же зявились нові – чорно-коричневі з фашистською свастикою на рукавах. Німецькі фашисти, як і більшовики, планували будувати своє щасливе майбутнє на кістках нашого люду. Єдиною силою, яка на той час в селі об’єднувала людей і готувала їх до спротиву загарбникам, була ОУН.  Продовжуючи традицію своїх братів, в її ряди в 1944 році вступив і молодий Микола Дашко. Отримавши псевдонім «Сокіл», він як сільський асистент повітового статистичного управління обліку великої рогатої худоби старанно виконував всі завдання станичного керівника. Підтримував конспіраційний звязок між окремими структурними одиницями ОУН, проводив розвідувальну роботу, неодноразово в нічний час переводив через ближні населені пункти підрозділи УПА.

   6 серпня 1944 року після відступу  німців в село вступила Червона Армія. Весь особовий склад ОУН перейшов в глибоке підпілля. 30 листопада 1944 року мій батько, як і багато молодих односельців, за наказом нової влади прибув до сільської ради сусіднього селі Уличне. Звідтіля їх, молодих рекруті, під посиленим конвоєм, наче особливо небезпечних злочинців, повели до міста Дрогобича, на пересильний пункт військового комісаріату. Не один із них, ще зовсім необстріляним вояком, невдовзі судилось скласти свої голови в синіх Карпатах під шаленим вогнем відступаючих німців та підступним подихом скорострілів із «заград» - загонів війська НКВД. Молодому рекруту Миколі довелось спробувати «щасливого» життя з запасному полку, де непосильна військова муштра та напівголодне існування видавались іноді страшнішими за фронтове життя. Солдатом  прослужив він у Румунії, а відтак після закінчення війни ще довгі 6 років – на Далекім Сході, в Усурійському краю, Китаю та Кореї. За свою військову службу був відзначений 12 державними нагородами.

   Під час служби в армії зявився потяг до знань. Молодий боєць навчався у військовій політичній школі молодих  командирів, багато читав, цікавився політичною літературою. Попри інтенсивну, нав’язливу комуністичну пропаганду про рівність всіх «братніх» націй в тодішньому СРСР ніяк не міг зрозуміти, чому і з такою ненавистю ставились «старші» брати до всього українського, намагались всіляко принизити національну гідність українців, особливо вихідців із Західної України.

   У 1951 році демобілізувався з рядів армії, прибув у рідне село, де вже повністю панувала нова влада з її райкомами та колгоспами. Не захотів залишатися в селі, а подався до міста Дрогобича, де влаштувався на роботу фінансового інспектора страхового відділу. Однак просунутись по службі на цій посаді було можливо лише за умови вступу в члени КПРС. А торгувати совістю батько не вмів. У 1952 році він одружується з мешканкою тодішнього села Стебника Марією Старосольською, свідомою українською дівчиною, звільняється із Дрогобицького страхового відділу й влаштовується на Стебницький калійний завод, де пропрацював шахтарем та на інших посадах понад 36 років. Маючи загальний трудовий стаж 46 років, у 1987 році вийшов на заслужений відпочинок.

   Та життя пенсіонера виявилась далеко не спокійним. Батько поринув у громадські турботи. Як голова вуличного комітету дбав про благоустрій міста. З його ініціативи за громадський кошт було збудовано три пішохідні переходи через річку.

 

   Разом з матірю батько виховав двох синів, допоміг їм здобути належну освіту, за тяжко зароблені в шахті кошти збудував для кожного окреме житло.

   А тим часом почалось українське відродження, в процес якого поруч з тисячами патріотів активно включився і мій батько. Його  можна було побачити із синьо-жовтим стягом у перших рядах «живого ланцюга» 21 січня 1990 року, під час захоронень жертв сталінських репресій у містах Дрогобичі, Трускавці, Берестечку й багатьох селах Львівської та Волинської областей. Він став ініціатором закладення символічних могил січових стрільців та воїнів ОУН-УПА. Він часто виступав перед учнівською молоддю з бесідами-лекціями на історично-національну тематику.

   Та, мабуть, найяскравіше проявився його талант організатора при відновленні роботи Народного Дому «Просвіти» в старій частині Стебника. Зберігаючи в памяті образи народної читальні та її роль в  житті українців, батько загітував стебничан реставрувати колишню читальню, збудовану в далеких тридцятих роках їх дідами а батьками. З напіврозваленого приміщення, де донедавна містився склад склотари, невдовзі завдяки праці невеликої групи ентузіастів постала реставрована на людський кошт народна світлиця. З ініціативи батька та під його безпосереднім керівництвом тут відбувались  культурно-масові заходи, присвячені знаменним датам нашої історії та її визначним особам. Відновлена читальня гуртувала навколо себе національно свідомих  мешканців старої частини Стебника. Правда, робилося це в той час, коли в Стебнику кипів релігійний розбрат, а нова, тепер вже демократична влада, перебуваючи в ейфорії перемоги над комуністичною партократією, більше дбала про себе і зовсім забула про національно-виховну роботу з народом. Читальню було віддано на призволяще не зорганізованій молоді, котра згодом перетворила це приміщення на руїни. Батько тяжко переживав цю катастрофу і ніяк не міг збагнути байдужості людей до своїх святинь.

   Тяжко працюючи все життя, батько не мав можливості здобути належну освіту. Але він був напрочуд інтелектуально розвинутою людиною. Він ніколи не розлучався з книгою. Завжди знаходив час для читання літератури, як нової, так і старої, колись недоступної. Найбільше цікавила його історія України. Разом зі своєю Дружиною Марією він упродовж років по крихті збирав матеріал про минуле рідного краю, систематизував його, укладаючи в невеличку книжку. ЇЇ видання припало на 1998 рік. Попри ряд суттєвих недоліків з боку самого автора та й не без вини редактора ця праця була чи не найпершою спробою висвітлити в умовах  незалежної української держави сторінки з історії нашого міста.

   Треба сказати, що батько вельми критично ставився до своєї праці. Він глибоко усвідомлював допущені помилки й заходився виправляти їх та збирати матеріал для нового видання. Вже будучи смертельно  хворим, він продовжував працювати над новою книгою, намагаючись охопити більші історичні простори та висвітлити конкретні події, глибше осмислити вчинки їх учасників. Значну увагу в своїй  праці батько приділив історії Стебницького калійного заводу та проблемам охорони нашого довкілля. Доля дозволила закінчити рукопис, та побачити  надруковане нове видання книжки автору не судилося. Невблаганна смерть прийшла 10 серпня 2000 року.

   При житті батько любив повторювати слова древніх «Я зробив те, що міг. Нехай ті, котрі прийдуть після мене, зроблять краще». Тому пропоновану читачеві нову працю Миколи Дашка варто розглядати як поштовх до подальшого вивчення історії краю. Можливо, набуті в цій царині знання дадуть нам спроможність краще пізнати самих себе та знайти відповіді на багато болючих запитань нашого минулого, сьогодення та прийдешності.

Зіновій Дашко.  

 
© Авторське право книги Зіновій Дашко  2001р.
©  ТзОВ  " Вимір "  2001р.

 
Зробимо мову чистішою!
Помилка в тексті?
Виділіть мишкою
та натисніть Ctrl+Enter!
Категорія: Дещо з минулого Стебника | Переглядів: 2993 | Додав: Роман_В | Рейтинг: 3.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]