Шановні стебничани, гості сайту "Стебник-рідне місто". Розпочинаємо відеотрансляцію: Христос посеред нас! Українська Греко-Католицька Церква Різдва Пресвятої Богородиці м. Стебник Автори проекту: Ігор Дідух, о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ, о. Андрій Осередчук, оператори - Микола Білик і Ігор Мойсей. Всі відеопроповіді: http://www.youtube.com/user/stebnykugcc
День Соборності України – свято, що відзначається
щороку в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної
Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22
січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
Йому передувало підписання (22 січня 1918 р.) Четвертого універсалу
Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено
суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку
було проголошено в листопаді 1918 року. Процес об'єднання України
завершився 22 січня 1919 року.
Сьогодні, на дев'ятнадцятому році
Незалежності, проблема соборності України є, на жаль, не менш
актуальною. І це, напевне, перше, що я не можу пробачити сучасним
українським політикам. Культурні та ментальні відмінності між
українцями Сходу й Заходу існували завжди, вони отримали назву "синдром
Збруча", однак завжди наші співвітчизники прагли єдності. Акт
возз'єднання УНР та ЗУНР – історичний факт, який показав безсилля
будь-яких спроб роз'єднати український народ, протиставити українців
один одному.
Шкода,
але у фінал президентських перегонів в Україні не потрапив жоден з
кандидатів - представників національно-патріотичних сил. Перемогу
святкуватимуть олігархи, які, як відомо зі світової історії,
представляють не націю, не народ, а вузький прошарок населення. Чому
так сталось? Одним реченням відповісти складно, але «ризик - справа
благородна», хоч і невдячна...
«СОВОК НЕВМИРУЩИЙ»
Це
я про нас усіх: і тих, хто згадує часи дешевих ковбаси і горілки, і
тих, для кого ті часи асоціюються з політичними репресіями,
«вравнилівкою», сірими заклопотаними людьми у сірому на сірих
вулицях... Ті часи минули і не повернуться назад, але вони гризтимуть
душі доти, доки про них згадуватимуть, просто згадуватимуть, не роблячи
ніяких висновків, не вивчаючи уроків того минулого.
"Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм
відбирає мову" . Л. Костенко
Всі
вісімнадцять років відновленої державності на етнічній Українській
землі спостерігається парадоксальна ситуація. Внутрішня орда (п’ята
колона) за потужної підтримки північно-східного сусіда України веде
наступ на все українське, а саме – докладаються серйозні зусилля щоб
призупинити процес відновлення історичної пам’яті (мови, культури,
історії) і відродження української нації. Цей антиукраїнський демарш
складається з багатьох чинників. Три чинники є найбільш небезпечними –
мовний, історичний і чинник державного устрою.
Результати
першого туру президентських виборів засвідчують, що українські виборці
з тріском провалили іспит на громадянську відповідальність та вірність
національним ідеалам. Зробили вибір, від якого ніяк не натішиться
Росія, аж пищить від задоволення. Ну що ж, значить така в України доля.
13 січня 2010 року Апеляційний суд м. Києварозглянувкримінальну справу, порушенуірозслідувануСБУ за фактом вчинення Голодомору-Геноциду в Україні у 1932-1933 роках.
Рішенням суду підтвердженівисновкислідчихСлужбибезпекиУкраїни про організаціювчинення в 1932-1933 роках на територіїУСРРкерівництвомбільшовицькогототалітарного режиму – генеральним секретарем Центрального комітетуВсесоюзноїкомуністичноїпартіїбільшовиків /ЦК ВКП(б)/ Сталіним (Джугашвілі) ЙосипомВіссаріоновичем, членом ЦК ВКП(б), Головою Ради НароднихКомісарів Союзу РадянськихСоціалістичнихРеспублік (СРСР) Молотовим (Скрябіним) В’ячеславом Михайловичем, секретарями ЦК ВКП(б) Кагановичем Лазарем Мойсейовичем та Постишевим Павлом Петровичем, членом ЦК ВКП(б), генеральним секретарем ЦК Комуністичноїпартії
більшовиків України /КП(б)У/ Косіором Станіславом Вікентійовичем,
членом ЦК ВКП(б), Головою Ради народних комісарів Української
Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) Чубарем Власом Яковичем та
членом ЦК ВКП(б), другим секретарем ЦК КП(б)У Хатаєвичем Менделем
Марковичем, геноциду української національної групи, тобто штучного
створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення.
"Україна є незалежна від того, що думають ближчі чи дальші сусіди" Гість: Любомир Гузар, Глава Української Греко-католицької Церкви
Інна Кузнецова: Ми почали розмову з різдвяних традицій…
Любомир Гузар:
Ми маємо такий звичай, старинний звичай з різних країн, з різних
осередків походить і навіть також включає нашу прастаринну традицію, що
в цей час обмінюємося дарунками. Чи це буде під ялинку. Починаючи від
святого Миколая, розуміється. Тоді на Новий рік, тоді щось під ялинку.
Одним словом, обмін дарунками є дуже, що так скажу, важливою частиною нашого отого святкування, цілого того круга.
Сторіччя Степана Бандери було хорошою нагодою для оприлюднення багатьох
документів, раніше відомих лише вузькому колу дослідників. Також воно
було нагодою ще раз переосмислити місце лідера і символа революційної
ОУН у визвольній боротьбі українського народу. Не те, щоб з'явились
нові дані, які б дозволили сказати: "Бандера був не такий, як ми
думали”. З’явилися нові обставини суспільного життя, і в цих обставинах
рельєфнішими стали певні сторони характеру цієї, безумовно, історичної
особи. Певні прикмети характеру Степана Бандери стали актуальнішими
сьогодні, ніж тоді, коли він жив і боровся, а деякі, його погляди,
навпаки, стали ніби й самозрозумілими, бо як же інакше? Важливо, що чим
далі, тим очевиднішим стає те, що Степан Бандера є системоутворюючою
історичною особою нашої Незалежності. Такою, як Іван Мазепа і Симон
Петлюра, а можливо й важливішою, бо ідеї, якими він користувався у
своїй боротьбі, є ближчими до нашого часу, і, відповідно, ближчими до
наступних поколінь, яким доведеться за цю Незалежність боротися далі та
утверджувати її як непроминаючу цінність для народу.
–
Пане Олегу, вітаю Вас. Отже, ми говоримо сьогодні про роль громадського
руху в Україні. Як би Ви оцінили його, і наскільки він є дієвим у
площині державотворення?
–
Я можу сказати, що разом із моїми однодумцями ставлюся доволі критично
до оцінювання розвитку громадсько-політичного життя в Україні, яке
наповнене якимись негативними відголосками. Безперечно, є багато
проблем і їх потрібно вирішувати, але, тим не менше, ми оцінюємо
пройдений шлях саме в громадському секторі як позитивний. Бо
громадський рух наприкінці 1980-х років спричинив до того, що в 1991
році була проголошена незалежність України. Саме громадський рух, а не
якісь інші суспільні формації, приклався до того, що у 2004 році нація
змогла самоствердитися під час подій, які зараз вже називаються в
історичному ракурсі Помаранчева революція. На нашу думку, за потужним
громадським об'єднанням і за громадським рухом майбутнє України. І
пов’язано це в першу чергу з тим, що партійно-номенклатурна чи
партійно-олігархічна система, яка зараз процвітає в Україні, фактично є
загрозою для державності і за своєю суттю антинародна, антинаціональна.
Тому реальною альтернативою у такій ситуації, є, як на мене, об'єднання
громадян не через політичні партії як інструмент у руках впливових
олігархів, а через громадські організації, громадський рух, який
повинен сказати своє слово в житті суспільства.