Оксана Забужко, письменниця: УКРАЇНА – ЦЕ МИ, І МИ КАЖЕМО ЇМ СВОЄ КАТЕГОРИЧНЕ “НІ” - 1 Лютого 2010 - Стебник

Оксана Забужко Не підтримую жодного кандидата. По-перше, це єдиний спосіб "не грати з шахраями в азартні ігри” – і не ставати перед Богом і історією співучасником усіх минулих і майбутніх злочинів новообраного/ї. Адже "галочка підтримки”, хоч-не-хоч, дорівнює особистому поручительству, це "рекомендація на роботу”, якою ви приймаєте на себе повну відповідальність за рекомендованого, і за пролиту з його/її згоди кров у тому числі, – ні, дякую, я не збираюсь "брати на себе” ні по-звірячому побитих восени 2004-го, ні невинно убієнного "звільненим на власне бажання” депутатом Лозинським Володимира Олійника, і один Бог відає, що там іще на сумлінні в наших "недоторканних законом” кандидатів (перефразовуючи Стайрона, "якби мені хоч краєм ока дали глянути на той фільм, який їм покажуть у день Страшного Суду, я блював би до кінця своїх днів”). Узагалі, коли йдуть розборки між кримінальними групами, то природно для порядної людини заявити про свою непричетність до жодної, – це, так би мовити, морально-етичний мінімум.
По-друге, з суто прагматичної точки зору, ця "третя графа” дає громадянам останній правовий важіль впливу на кримінальну владу. Відмовляючи їй у легітимній підтримці, ми одночасно вбиваємо двох зайців – новообраному/ній демонструємо той латентний, "прихований” Майдан, якого він/вона ніколи не зможе "купити”, а решті світу – окупаційний характер цієї влади: тільки-бо у випадку багатомільйонного "проти всіх” можна буде не соромитися новообраного/ї, а чесно і з гідністю говорити так, як говорили американці за другого Бушевого президентства: "Я дуже люблю мою країну, але, на жаль, владу в ній захопила зграя бандитів”. Інакше кажучи, "відвід” обом кандидатам – найдієвіший спосіб заявити на весь голос, що Україна – це таки не "вони”: не "зона”, "не бордель”, не "група захвату” газотранспортної системи: Україна – це ми, і ми кажемо "їм” своє категоричне "ні”. Поки що – мирне...

Це надзвичайно важливий механізм демократії – оця "третя графа”, і дуже добре, що ми її зберегли (у Росії вже скасували!). Тому для мене найбільша інтрига другого туру – побачити, скільки виявиться цим разом в Україні громадян, які, не піддаючись на облудний радянський мемовірус "двополярності” ("ты за белых или за красных?"), свідомо зроблять отой "третій вибір”: громадянське суспільство – проти кримінальної влади. Пам’ятаю, що на виборах 1999 року (Кучма – Симоненко) таких знайшлося близько 900 тис. Якщо тепер виявиться на порядок більше, можна буде порадіти: значить, ці роки для України пройшли немарно, нація подорослішала – і "нагнути” її буде зовсім не так легко, як гадають "кукловоди”.

УІС